Першого листопада Українська Греко-Католицька Церква вшановує пам’ять Великого Митрополита, одного з найдостойніших вихідців з Василіянського Чину – Андрея Шептицького.
“З новим 1901 роком вступив на митрополичий престол Андрей Шептицький, єпископ Станіславова” – так розпочинає ХХ століття хроніка Золочівського монастиря ЧСВВ. Великий Митрополит, який вийшов з оновленого Добромильською реформою Василіянського Чину, поведе свою церкву Хресною дорогою на Голгофу…
Митрополит Андрей не залишав свого народу в часі Першої та Другої світових воєн. Усвідомлючи його міжнародний авторитет та значення його праці для УГКЦ, царський російський уряд зайнявши Галичину у вересні 1914 р. ув’язнив та відправив митрополита на заслання до Суздальського Спасо-Євфиміївського монастиря, де він перебував до 1917 р.
У міжвоєнний період митрополит продовжував роботу з розбудови УГКЦ. На його думку зважали як тодішні лідери іноземних держав, так і провідники українського руху.
Митрополит рішуче обороняв свій народ перед окупантами. Зокрема різко виступив проти штучного голоду 1932-1933 рр. та нищення польським урядом православних церков на Великій Україні.
Як Глава УГКЦ своєю наполегливою діяльністю домагався, щоб український національний рух дотримувався засад християнського патріотизму, а Церква відігравала роль духовного і морального авторитету для українського народу. Метою життя митрополита була єдність Української Церкви та побудова Української Держави, “наділеної християнською душею”.
Ніхто з єпископів у цілій Європі не виступав так відкрито й беззастережно проти нацизму та фашизму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом до Гіммлера проти нищення єврейського населення у Галичині. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалася у монастирях та митрополичій резиденції у Львові. 21 листопада 1942 р. публікує послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства.
Видатний богослов, знавець як східного богослов’я і традицій, так і західного, аскет, Учитель Церкви, проповідник духовного життя, ще за життя визнаний українським народом “рідним Мойсеєм”.
Він відійшов до вічності 1 листопада 1944 року. Лише після його смерті сталінський режим приступив до ліквідації УГКЦ. Але церква Великого митрополита зуміла вижити в катакомбах.