Цьогоріч на храмове свято Вознесіння Господнього у близьку своєму серцю духовну обитель вперше у статусі владики завітав колишній ігумен Золочівського монастиря Чину Святого Василія Великого, а на час теперішній перший екзарх новоствореного Харківського екзархату Української греко-католицької церкви, титулярний єпископ Центуріонеса – Василь (Тучапець).

Єпископ Харківський очолив Архієрейську Святу літургію, вділив Благословення усім учасникам святкувань та взяв участь у чині освячення води.

Ми ж записали ексклюзивне інтерв’ю для читачів “Народного слова.”

Для довідки: народився єпископ Харківський (світське ім’я Володимир Васильович Тучапець) 29 вересня 1967 року у місті Яворів Львівської області. Після закінчення місцевої школи навчався в Івано-Франківському СПТУ – 14, закінчив підготовче відділення та перший курс факультету архітектури тодішнього Львівського політехнічного інституту.

10 листопада 1986 року вступив до Василіянського Чину. Перші тимчасові обіти склав 6 жовтня 1991 року в Крехові, довічні – 29 грудня 1996 року у Жовкві.

Отримав ступінь магістра богослов’я після закінчення Папського богословського факультету у Варшаві (Республіка Польща), захистив ліценціатську працю, навчався на курсах духовної формації в Кракові.

Дияконські свячення – 5 січня 1997 року у м. Івано-Франківськ з рук єпископа Софрона Дмитерка, ЧСВВ.

Виконував обов’язки настоятеля і пароха у Золочеві (1998 – 2000 роки), ігумена і пароха в Крехові (2000 – 2002 роки). У 2005 – 2014 роках – настоятель монастиря Святого Василія Великого у Києві. У 2012 – 2014 роках – провінційний вікарій Провінції отців Василіян Найсвятішого Спасителя в Україні.

Архієрейська хіротоня відбулась 21 травня 2014 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві (головний святитель – Глава УГКЦ Святослав Шевчук).

Урочисте входження на керівництво Харківським екзархатом проходило у харківському храмі Святого Миколая УГКЦ 1 червня 2014 року.

– Ваше преосвященство, найперше, пригадаємо, які думки, пов’язані зі Золочевом, залишились з тих, тепер уже далеких часів? Які зміни, на позитив чи негатив, Ви побачили тут на день сьогоднішній?

– Якщо брати до уваги сам монастир, то зауважую лише позитивні зміни, навіть у тому короткому, дворічному часі, коли не мав змоги відвідувати Золочів.

А, загалом, монастир у Золочеві мені дуже дорогий і так залишиться назавжди, оскільки це – перший монастир, куди мене призначили ігуменом, після висвячення, у вересні 1998 року.

Згадую, як одразу поринув у працю, зважаючи й на те, що переді мною тут служили авторитетні отці та ігумени. Додавала потужності монастирю і Василіянська семінарія, де на той час навчалось біля сорока студентів.

– Ваші віряни ставлять Вам у заслугу, окрім душпастирської праці, дві надто важливих для Василіянських парафій у Золочеві справи. Це – завершення розпису у храмі Вознесіння Господнього та відновлення раритетних розписів у намоленій і цінній у духовному та історичному аспектах церкві Святого Миколая. А я попрошу пригадати для широкого загалу важливу у Вашому житті духовну особистість, яка благословила Вас на таку значиму дорогу?

– Без найменших міркувань і жодних роздумувань називаю пам’ятного у Золочеві і до цього часу прикладного ігумена монастиря – отця Володимира Пальчинського, а сьогодні співпрацівника та економа Василіянського монастиря Царя Христа у місті Івано-Франківську. Пам’ятається з дитинства, як Він приїжджав до нас у Яворів, і служив Служби Божі ще у часи підпілля та переслідувань нашої Церкви.

З наших перших зустрічей пригадую те, наскільки він віддано молився.

І до сьогодні називаю отця Володимира людиною молитви. Коли він служить Святу літургію, то навіть з боку відчувається, що він наповну захоплений отим молитовним духом, скерованим до Бога. Це – найголовніша його заслуга перед Всевишнім. І не менш цінним для мене був його приклад цілковитої посвяти і жертовності, неймовірний запал ентузіазму у всі часи. І коли відновлював Золочівський монастир з руїн, а ще більше, коли відновлював його, наповнений благодаттю, дух.

– У Чині Святого Василія Великого є й значно старші священнослужителі, з більшим досвідом та науковими ступенями. Цікаво почути Ваші думки з приводу обрання єпископом саме Вас? І, зокрема, наскільки посприяло цьому Ваше багатолітнє служіння у монастирі Святого Василія Великого у Києві?

– Якщо чесно, то мені важко відповісти на це запитання. Можливо, у певній мірі й так. Оскільки мене призначили ігуменом саме в той час, коли блаженнійший Любомир (Гузар) переніс осідок Глави УГКЦ зі Львова до Києва. Тоді Патріарший собор лише починали будувати. І наша Церква у Києві мала невеличкий дерев’яний храм, який збудували на місці спаленої каплички; церкву на Аскольдовій могилі, на Подолі, фактично – це була дзвіниця Миколи Доброго. Тому Василіянський храм, не побоюся так сказати, відігравав роль центрального осередку УГКЦ. Саме тут відбувались основні Богослужіння на Різдво, на Великдень, на Зіслання Святого Духа, які транслювались по телебаченню. А також проходили Всеукраїнські ради церков, різноманітні симпозіуми та конференції. З одного боку, це було великим навантаженням для монастиря, з іншого – яскравим свідченням повноти духовного життя. І навіть зараз, коли вже діє Патріарший собор, ця інтенсивна душпастирська праця зовсім не міліє.

Слід сказати й те, що храм Святого Василія Великого об’єднує доволі молоду парафію. А за десять років діяльності у Києві Василіянського монастиря ми охрестили понад тисячу дітей. Кожного року у нашому храмі до першої сповіді та Святого причастя приступають понад п’ятдесят дітей.

Але, повертаючись до вищесказаного, виокремлю, що Боже Провидіння тут відіграє важливішу роль, аніж людські міркування.

– Чи можете розповісти про процес обрання єпископа та свої перші враження після того, коли Вам повідомили, що вибрали саме Вас?

– Спочатку ведеться опитування різних людей, які знають претендентів на єпископський сан, в тому числі і духовенства, і осіб з відповідного Чину, і мирян. Це дуже клопітка праця під грифом таємності. Всі, хто дають відповіді на певні запитання, не мають права про це нікому розповідати. Далі – збирається синод єпископів, які також таємно голосують за певного кандидата. І коли Апостольська столиця готова проголосити обраного, запитують чи кандидат згідний прийняти пост. У випадку позитивної відповіді, через два-три місяці відбувається хіротонія.

Коли мені сказали про Харківський екзархат, знаючи ситуацію, розумів, що буде важко. Усвідомлював, що мені буде потрібна підтримка, найперше, блаженнійшого Святослава (Шевчука), синоду і, взагалі, всієї Церкви. У цьому напрямку були і мої перші прохання.

Я погодився, бо так хотів Глава УГКЦ.

– Отож за рік часу, коли Ви очолюєте Харківський екзархат, Ви можете порівняти менталітет, особливості, притаманне вираження віри, і навіть мовну приналежність парафіян у нас, на Заході України, і тих, кому Ви служите тепер на Сході? Наскільки важко залучати до співпраці нових вірян?

– Звичайно, що ситуація на Сході значно складніша. У нас ще немає свого храму. У каплицю, в якій ми служимо, приходять біля ста осіб. І то у святкові дні. Це – переважно люди, які свого часу виїхали зі Західної України. У них, я б сказав, розвинутіше релігійне почуття. А для більшості корінних мешканців віра і Церква є чимось майже незнаним. Скажімо, якщо у Квітну неділю українцям із Заходу було важливіше зайти у храм і уважно слухати Богослужіння, то місцеві робили акцент на освяченні вербових гілок. Я не кажу, що це погано, ці люди фактично не винні, оскільки виховані в такій системі. Вони не є агностиками, чи атеїстами у своїй природі. Добре те, що вони є відкритими і шукають Бога, шукають Його щиро. Тому й на Сході ми розуміємо, що Церква не має обмежуватись лише відправлянням літургій, а використати всі можливості, щоб залучити якнайбільше людей, доносячи до їхньої свідомості Слово Боже.

У Харкові бачимо, що катехизації для дітей та молоді вже замало. З такими проханнями до нас приходять і дорослі.

Нещодавно у нас було перше причастя для дітей. Завдяки тому, що готувались діти, багато батьків та хрещених батьків також уперше приступили до сповіді. Тому перспективи є великі. Зараз Церква на Сході України повинна жити тим апостольським духом, яким жили апостоли, які вийшли після П’ятидесятниці і проповідували Євангеліє Христове.

Дуже хочеться, щоб ми у Харкові збудували свій храм, щоб був центр для проведення катехетичних і євангельських зустрічей, щоб ми мали більше можливостей поширювати Євангеліє серед людей.

Щодо мови, то на офіційних зустрічах завжди говорю українською. Під час приватних розмов, коли бачу, що людям важко дається і спілкування, і навіть зміст, особливо коли це стосується духовної тематики, то переходжу на російську. Не роблю з цього жодної проблеми. І через деякий час люди зовсім по-іншому ставляться до знання мови, усвідомлюючи, що і їм це потрібно.

– Чи підтримується зв’язок з іншими конфесіями, для прикладу, як у нас під час спільних молінь? Цікаво почути Ваші міркування і з приводу Єдиної помісної Церкви у нас, в Україні?

– У Харкові більшість церков належить Московському патріархату. Є одна Автокефальна церква і одна – Київського патріархату. Є єпископи цих церков. Ми цього року спільно проводили Тиждень молінь за єдність Церкви, як проводиться в Золочеві і у всьому світі, оскільки це – Всесвітній тиждень молінь. Були представники всіх церков, окрім Московського патріархату. Вони не відповіли на наше запрошення.

Стосовно Єдиної помісної Церкви в Україні, це далеко непростий процес. Він не може виходити з якогось тиску чи завдяки державній владі. Оскільки Церква може перетворитись в інструмент держави та втратити свою ідентичність. Тим більше, що останні події показали ту суттєву різницю, яка є між Українською і Руською церквами. Зараз ми маємо явний поділ на проросійську та проукраїнську, що аж ніяк не сприяє створенню єдиної Церкви. Але, з другого боку, можливо, це посприяє об’єднанню української частини Церков. У червні планується Собор УАПЦ, тоді побачимо, як вони підійдуть до цього питання, наскільки щирими є їхні заяви.

– У своєму зверненні до вірних в день святкування Вознесіння Господнього Ви, окрім трактування розуміння важливості цієї події у життя кожної людини, говорили й про те, що зараз йдуть зміни на краще… Не всі з Вами погодяться…

– Аналізуючи стан розвитку українського суспільства за останні десять років, беручи до уваги і Помаранчеву революцію, і часи правління Януковича, ті процеси, які тоді відбувались, і ті, що відбуваються зараз загалом, то відчувається велика різниця. Тепер ми маємо свободу у широкому розумінні цього слова, ми можемо виявляти свої бажання. Є зміни в економічному плані, йдуть реформи. Правда, події на Сході гальмують ці зміни. Але так постійно не буде. Думаю, що конфлікт вирішиться так, як він повинен справедливо вирішитись, – на користь України. Зараз ці позитивні зміни не всі зауважують, оскільки вони є повільними і навіть досить важкими. Проте я впевнений, що рік за роком вони ставатимуть значимішими.

– Владико, чи можете виразитись про те, наскільки Ви зреалізована людина, наскільки є здійсненною Ваша духовна місія, чи почуваєтесь на своєму місці, усвідомлюючи повноту життя, та свій вимір щастя? Виокреміть ті найважливіші цінності, на які людина мала б опиратись?

– Місія ще нездійсненна. Але так, я на своєму місці. У мене не виникає і найменших сумнівів, що у житті я вибрав не цю дорогу, чи міг би більше користі принести десь у чомусь іншому.

Найбільш щасливі моменти переживаю тоді, коли ділюсь Словом Божим. Чи це проповідь, чи конференція, чи школа Євангелізації. Чим більша кількість людей Його сприйме, тим більше отримуєш задоволення та внутрішньої духовної насолоди.

Стосовно цінностей, то найважливіше, щоб людина у всі часи залишалась людиною. І це дуже просто, хоча люди не завжди хочуть до цього дослухатись. Господь нам дає підказку як діяти. Він не вимагає від нас подвигів чи надзусиль, чи вчинків понад наші можливості. Ми маємо самі розуміти, що нам неприємно, коли нас обманюють, принижують, не шанують нашої гідності. Лише опираючись на Слово Боже, людина не дозволить собі чинити негідно щодо інших.

– Були, чи є у Вас слова з Біблії, які Ви любите найчастіше цитувати?

– Ці слова змінюються у залежності від періодів духовного життя та завдань, які ставить переді мною Господь. Наприклад, гаслом свого герба вибрав слова з послання апостола Петра: “Служіть один одному…”. Бо у час, коли мені повідомили про призначення у Харківський екзархат, я добре розумів, що там потрібно служити, а не керувати. Це – також і Любов, про яку говорить Іван Богослов, яка і є суттю християнства. Як записано: “Хто мене любить, той заповіді мої береже…”. Любов у собі передає все Євангеліє, Біблію і цілого Бога.

– Можна довідатись, як відпочиває єпископ, чи маєте можливість знаходити віддушину у чомусь іншому, окрім найважливіших і таких нелегких обов’язків, особливо у дні теперішні, покладених на Вас?

– Люблю читати художню літературу, але зараз частіше доводиться студіювати духовну. Мене цікавлять мистецтво і література.

Хотілось би поїхати до Криму, але знаємо ситуацію. До слова, там є наші парафії і, думаю, вони втримаються. І анексований Крим таки повернеться в Україну.

– Щиро вдячна за приємне спілкування. На завершення нашої розмови пропоную відповісти на запитання, чи розповісти про те, що я не запитала? А також маєте нагоду висловити побажання своїм вірянам…

– Ви мене запитували про вимір щастя. Напевно, доповню відповідь. Вимір щастя для кожного, незалежно від віку чи соціального статусу, залежить від самої людини. Надто важливо, щоб людина справді зробила правильний вибір, визначивши своє місце. Йдеться про той вибір, коли користь і добро, і повноту любові приноситимемо іншим. Тоді й відчуватимемо найбільше задоволення і будемо цілковито щасливими.

Усім бажаю віри і надії у свої можливості, у силу духу нашого народу. Вміймо черпати ту найважливішу підтримку від Бога. Навіть тоді, коли щиро по-людськи здається, що все валиться, що немає жодного просвітку, щира віра, віддана молитва і Благословення вирятують нас усіх.

Розмову вела Галина МЕЛЬНИК

 джерело: газета “Народне Слово”