У 2012-му році свій ювілей з нагоди 40-ліття священства відмічає, довголітній заслужений ігумен отців Василіян з монастиря Царя Христа, що на Майзлях в Івано-Франківську, о. Володимир (Василь) Пальчинський. З цієї нагоди український греко-католицький часопис «Нова Зоря» провів інтерв’ю із ювіляром.
Василько Палчинський народився 4 січня 1939 року у м. Чесанів Любачівського повіту Львівської області (тепер – Польща) у побожній родині Івана та Стефанії-Катерини Палчинських. В сім’ї було семеро дітей. Після війни родину з Польщі переселили в с. Родатичі Городоцького району Львівської області. У цьому селі 1952 р. закінчив неповну середню школу й пішов на роботу, щоб допомагати рідним. У 1958 році був призваний в армію. Після демобілізації 1962 р. одразу влаштувався на роботу й одночасно закінчив у Львові середню школу (вечірню).
Ще до армії мав нагоду познайомитися із священиками, які повернулися з тюрми. Василеві запропонували, щоб учився на священика, але він відмовився, бо хотів бути інженером-будівельником (це була його улюблена професія). Але так не склалося. Божі плани, як згодом виявилося, були іншими (хоча любов до професії придалася і в монастирі – ще й як). Зв’язки з підпільними священиками підтримував постійно.
На похороні о. Хмельовського у с. Мшани його і товариша побачили кадебісти (хлопці фотографували похорон). Їх одразу перевірили й увечері, коли переховували релігійну літературу, упіймали. На квартирі, де вони жили, робили образки, вервиці, які роздавали вірним. Почалося слідство. Василь відсидів у Львові вісім місяців (пришили йому «кустарнічество»).
Після закінчення вечірньої школи вступав у політехнічний інститут на будівельника-конструктора, але кадебісти сказали, що двері у ВНЗ для нього зачинені, поки не погодиться на співпрацю. Звичайно ж, одержали відмову.
Дев’ятого травня 1963 року, коли міліція була зайнята парадом перемоги, тодішній протоігумен о. Пахомій Борис під час таємного Богослужіння вручив габіт Василю Палчинському і він став братом Володимиром. Почалось підпільне монаше життя: навчання, праця і молитва. Володимир Палчинський жив із братом Антонієм Масюком. У підпіллі вони фотографічним способом видавали календарі, молитовники, образки. Щорічно відбували реколекції, складали обіти, а вдень працювали на різних роботах.
Двадцять дев’ятого січня 1972 року на квартирі сестри Василіянки Віри Девоссер в Івано-Франківську Владика Іван Слезюк у присутності преосвященного Софрона Дмитерка і о. Василя Мендруня висвятив брата Володимира на священика (у той час Володимир Палчинський працював реставратором у Львівському музеї етнографії, але його вигнали з роботи, коли довідалися, що він є священиком). Свячення відбулися дуже секретно, навіть батьки про це не знали. Мама аж за три місяці побачила свого сина, коли відправляв Службу Божу, батько ж – лише через півроку довідався про те, що його син – священик.
Отцеві доводилося обслуговувати Золочівщину, Жовківщину, Яворівщину, Сокальщину. Якийсь час їздив у Добромиль, Хирів і найближчі села. Бував навіть у Києві. Кияни говорили: «Дайте нам Бога, бо та комуністична політика нам вже набридла». Люди раділи, коли бачили молодих священиків, в них з новою силою оживала віра.
Особливим духовним піднесенням ознаменувався 1988 рік. Український народ очікував змін і всю надію покладав на Господа. Відправи ставали більш явними. Роботи було дуже багато, але священиків було мало. Та все ж робили, що могли, ніхто не шкодував себе для Божої справи і спасіння людських душ.
У 1989 році над зачиненою церквою Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа у м. Золочеві люди побачили Матір Божу. На свято Вознесіння коло церкви зібралася велика кількість народу, біля п’яти тисяч, відмовили без священика Молебень і пішли додому. У неділю, після свята, люди знову прийшли під храм, помолилися і розійшлися. Тоді із Золочева до о. Володимира приїхала монахиня і сказала, що треба рятувати ситуацію, люди ж чекають на священика. На Зелені свята отець поїхав до Золочева і відправив біля храму Службу Божу. З того часу під церквою служили Святі Літургії, але настали холоди і потрібно було йти десь у приміщення. «Ми почали вести з райвиконкомом делікатні розмови, — розказує отець Володимир. – Відбулася зустріч вірних з місцевою владою і приїхав зі Львова уповноважений по релігійних справах п. Решетило і сказав, що віддасть нам церкву за те, що ми спокійно поводимо себе. Справді, католики в Золочеві дуже делікатно поводилися. Ніколи не було жодних непорозумінь, бійок. Двадцять п’ятого листопада 1989 року нам віддали ключі від храму і того дня ми служили Святу Літургію в Божій святині, хоч вона була дуже знищеною. Нас тоді було п’ять отців і ми взяли на обслуговування двадцять чотири села. Куди тільки приходив греко-католицький священик, зразу віддавали йому село».
Тоді була боротьба за Церкву. Отець ще пригадує таку історію. З Тернопільщини приїхали миряни і просили, щоб їм дали греко-католицького священика, бо люди сказали: «Якого священика привезуть, такою буде церква». Туди поїхав о. Іван Майкович. Вони досі завдячують отцям, що послухали і так зберегли їхню греко-католицьку віру.
Католицькі священики почали працювати у Золочеві. Отець Володимир звернувся до голови Золочівського району п. Богдана Рудника (колишній комуністичний перший секретар райкому) з наміром провести містом екуменічну Хресну Дорогу, щоб залучити всі конфесії, і п. Богдан згодився. Відтоді щороку організовують Хресну Дорогу містом. Потім цю традицію перейняли львівські отці.
У Золочеві була ще одна церква, св. Миколая, у ній був музей. У 1990 році райвиконком згодився передати цей храм католицькій громаді на час ремонту церкви Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа і від того часу церква св. Миколая залишилася греко-католицькою.
Під час ремонту церкви о. Володимир задумав будівництво монастиря у Золочеві. І у 1996 р.в монастирі вже були перші офіційні семінарські студії. Пізніше ці студії перенесли в монастир у м. Брюховичі.
Отець Володимир дві каденції був ігуменом Золочівського монастиря, а у 1997 році його переправили до Івано-Франківська, де також був ігуменом з 1997 по 2010 р. За цей час проведено ремонти монастиря та церкви. З 1998 року з ініціативи о. Володимира та благословення Владики Софрона Мудрого у Івано-Франківську почали проводити Хресну Дорогу по місті.
— Такою непростою, цікавою і багатою є Ваша, о. Володимире, історія служіння. Її стежки привели Вас сьогодні до сорокалітнього ювілею від дня, коли стали священиком. Чи Ви відчуваєте Божу підтримку у своєму житті?
о. Володимир: — Розкажу такий випадок. В селі Коти, що на Львівщині, є військовий полігон. Якось одного разу з нього втікав солдат, а його доганяв офіцер. Це побачили хлопці з села, штовхнули офіцера, він впав і солдат втік. Офіцер мав при собі фотоапарат і сфотографував тих хлопців. Вони хотіли відібрати фотоапарат, щоб засвітити плівку, і в суперечці зірвали йому пагон. За цей «злочин» їх потягнули в КДБ і призначили таке покарання: «До вас приїжджає підпільний католицький священик, його треба піймати». Хлопці погодилися, щоб залагодити справу. Ці всі юнаки ходили до мене сповідатися. Вони переказали ревнительці Апостольства молитви, щоб повідомила священика, аби він не їхав у село, бо їм дали завдання його піймати. І я вже не їхав. Через два тижні приходять і кажуть, що я вже можу знову їхати, бо кадебіст, який наказав мене знайти, потрапив в аварію і забився на смерть.
– Що б Ви хотіли сказати і побажати молодим священикам?
о. Володимир: — Якщо священик справді хоче бути добрим пастирем, то найперше він мусить бути вірним Богові, завжди має пам’ятати про присутність Божу. Де б ми не були, з нами постійно є Господь. З Богом йдемо, з Богом робимо, з Богом живемо. Священики не виконують свої справи, а справи Божі. Вони є післанцями Божими і повинні робити те, що Бог їм послав. Коли священик сильно стоїть при Бозі з молитвою і відданістю Йому, то тоді його молитва має велику силу.
– Яке основне завдання богопосвяченої особи тут, на землі?
о. Володимир: — Кожна людина хоче бачити у священику особу Божу, чи він є при престолі, чи на будь-якій іншій роботі і просто у житті. Де б священик не був, він повинен завжди давати добрий приклад Божої особи. Священиче життя має вплив на людей, якщо його поведінка гідна, то тоді його парафіяни зростають духовно і священик стає будівничим Царства Божого, а якщо він дає поганий приклад, то стає руйнівником. Священик завжди веде за собою людей. Один веде до неба, а інший – до пекла. Завжди треба пам’ятати хто ти є і пам’ятати про присутність Божу. Де б ти не був – там є Бог.
– Скажіть, будь ласка, як зрозуміти, що Бог кличе і зробити правильний вибір?
о. Володимир: — Покликання проявляється по-різному. Так як маємо багато різних квітів, так і не може бути однакове для всіх покликання. Кожен по-своєму його переживає, але ми завжди маємо вибирати те, що є краще для спасіння. Вибирати те, що тебе підносить, єднає з Богом.
– Отче Володимире, можливо, у Вас є якийсь вислів, на який Ви завжди опираєтеся?
о. Володимир: — Витворити в собі присутність Божу. Бути свідомим: де б ти не був, там є Бог. Бути свідомим присутності Божої.
– Ваші побажання читачам газети «Нова Зоря» і всім християнам у цей різдвяний час?
о. Володимир: — Щоб у Бозі виховували своїх дітей, щоб не ставали на перешкоді Божого покликання, коли дитину кличе Бог чи до священства, чи до монашества.
Записала Віра ДІДУХ