Нещодавно довелось побувати у Харкові на конференції «Гідність людини та громадянське суспільство», яка проходила у рамках п’ятих Суспільних днів, організованих Українською греко-католицькою церквою. Такі заходи відбуваються у різних містах України. Практику їх проведення започаткував у 1939 році митрополит Андрей Шептицький, традиція відродження розпочалась у 2008 році. Синод єпископів УГКЦ благословив зайнятись їх організацією двом комісіям: Сприяння єдності між християнами та «Справедливість і мир». Цьогоріч, уже втретє, відповідальним за проведення Суспільних днів був теперішній священнослужитель Золочівського монастиря ЧСВВ о. Йоаким Ковальчук.
Найперше, що неприємно вразило і зовсім не здивувало: на запрошення взяти участь у конференції відгукнулись не лише представники УГКЦ, зокрема, о. Роман Небожук, керівник відділу зв’язків Патріаршої курії з органами державної влади, та о. Онуфрій Репецький, ЧСВВ, а й владика Ігор Ісіченко (УАПЦ), пастор Віктор Хаустов (Українська лютеранська церква), пастор Сергій Помазан (церква Християн віри євангельської), – без уваги ( йшлося про обмін досвідом у сфері соціальної роботи, а не релігійні особливості різних конфесій в Україні) подію залишили представники Української православної церкви Московського патріархату.
Священнослужителів та всіх бажаючих гостинно приймали у Харківському обліково-економічному технікумі-інтернаті ім. Ф. Г. Ананчека. Директор технікуму Ольга Галкіна, розповівши про історію закладу, специфіку навчання та праці, закцентувала: «У нас нема такої постановки, що тут навчаються діти-інваліди. Їм просто потрібно більше уваги і звернення до кожної особистості зокрема.
Поки вони у нас, у них є все. Діти вдячні, коли до них ставляться справедливо. Пожаліти чи приласкати – вони цього не люблять. Нам просто потрібно створювати умови для проїзду в автобусі, в метро. Для того, щоб, вийшовши з технікуму, діти не опинились на вулиці, а мали можливість працевлаштуватися і мали місце проживання».
Але, як директор технікуму, так і заступник директора дитячого будинку у м. Золочеві Харківської області Єлизавета Солових, яка розповіла про проблеми у виховному процесі дітей-сиріт та дітей, чиї батьки позбавлені батьківських прав, наголошували, що їхнім вихованцям потрібна цілеспрямована і постійна духовна опіка.
– Коли діти виходять за двері дитячого будинку, їх очікує агресивний світ. Починається втеча від реальності в алкоголізм, наркоманію, різні компанії. Тут не спрацьовують жодні найрозумніші соціальні програми, жодні тренінги. Це все надбудова. Але нема фундаменту. Заповнити порожнечу може тільки християнська духовність.
Віра – це і є той фундамент, на якому можна будувати, і тоді вже й педагогіка спрацьовує.
Про основну місію Церкви – проповідь Благої вістки про Ісуса Христа; про очищення людської душі, яке робить людину здатною розкриватися на любов і добро, які Бог безперестанно посилає у світ; про віру, яка б давала силу робити добро, внутрішню силу заглянути в очі іншій людині не для того, щоб її використати, а для того, щоб відчути її потребу говорив о. Роман Небожук.
– Ми вийшли з суспільства, де все вирішувала держава, вона придушувала ініціативу, навіть жорстоко карала, коли люди самоорганізовувались. Сьогодні нам бракує активних громадських спільнот. Для прикладу, хтось може створити спілку, яка б займалась дітьми-сиротами, що закінчують вищі навчальні заклади, інші – донести інформацію про те, що потребують люди з обмеженими можливостями в певному місті.
Спілкування, яке базується на релігійних цінностях, долає всі бар’єри, допомагає людині відкривати іншу людину.
Владика Української автокефальної православної церкви Ігор Ісіченко зазначив: «Я прийшов на суспільні дні УГКЦ послухати і повчитися.
Фундаментальна проблема, не дивлячись чи це Львів, чи Харків, чи це духовна опіка над елітами, чи над людьми з проблемами фізичного розвитку, в обмеженості ініціативи людини у нашому суспільстві.
Церква сьогодні потрібна як інституція з власною позицією, яка не міняється в залежності від парламентських виборів чи зміни президентів. Залишатись вірними своїй позиції – покликання всіх церков України. Тоді такі церкви стають євангельськими, християнськими церквами. І головна суспільна місія Церкви – виховання людей, здатних через суд, політичну боротьбу чи інші самовираження, добиватися захисту своїх прав, не чекати, поки хтось прийде і виділить гроші, збудує пандус чи надасть пільгу в обмін на значно більші свої преференції, а вимагати свого».
Про соціальне служіння, з допомогою якого і розкривається наша віра, спілкувався з учасниками конференції пастор Сергій Помазан. Він розповів про роботу з інвалідами і дітьми-сиротами.
– Всім ми не зможемо допомогти. Але хай кожен допомагає чим може – хто грошима, хто – своїм часом, хто – молитвою.
Чи не найбільше захоплення викликав як виступ, так і наука в контексті Святого Писання відомого на Харківщині духовного опікуна о. Онуфрія Репецького (він довший час був настоятелем Василіянського монастиря у смт. Покотилівка, біля Харкова, тепер служить у Кам’янці-Подільському).
– Я починаю більше змінювати себе. Бо як можу міняти інших, не змінившись сам. Поміняти себе – це означає бути для іншого потрібним. Але – як бути потрібним іншим, коли ми самі собі є часто не потрібні. Перша проблема в тому, що ми кажемо про любов до ближнього. Але не полюбивши самого себе, не полюбиш і ближнього. Себе ж не можемо полюбити через причини пристрастей, пожадань, матеріальність. Через емоційну збудженість, коли людина не думає своїм розумом і серцем, втрачає почуття любові, радості, миру, терпеливості, свободу мислення.
Щоб допомогти іншому, найперше, слід розібратися з самим собою. Християнин – не той, що знає Букву, а хто носить Дух Христовий. Християнин – не той, хто принесе тобі кусок хліба, а той, в кого очі світяться почуттям, в кого нема страху в собі. Християнин – той, що знайшов Бога не в Біблії, а в собі.
Повірити – це почути Бога, щоб змінитися, а не йти міняти інших. Це побачити в Богові учителя, який навчив розуміти самого себе, дав силу прийняти самого себе таким, яким ти є. Із любові до себе, до того образу Божого в собі, до життя, яке дав Бог, навчитися бачити іншу людину.
Представник громадської організації «Поступ», що діє у Харкові, Анатолій Сергієнко навів свій приклад адаптації, звичайної, на перший погляд людини, у громадянське суспільство. Але він сильніший духом, що й може бути зразком для кожного з нас.
– Спочатку була вулиця, де я почув слово – каліка. Але мої мудрі батьки відвели мене в музичну школу, де я, дякуючи Богу за добрий слух, навчився грі на фортепіано. Я став потрібним на все життя, у всіх колективах.
Далі батьки відвели мене в бібліотеку, і я з семи років «захворів» книгами. Я отримав знання і ерудицію. Я став потрібним, бо говорив про те, чого не знали інші.
Молода дівчина мала сміливість вийти і розповісти всій публіці про своє минуле. За її плечима – дитячий будинок, куріння і алкоголізм. Сьогодні вона, пізнавши силу Віри, пропонує свою допомогу іншим.
Жінка, яка виховала сама доньку-інваліда, не віддавши в дитячий будинок, працює волонтером з сім’ями, які мають неповносправних дітей.
Далі була ще потужніша наука. Захід закінчувався виставою «Зелений прапор надії», яку представляв дитячо-молодіжний театр «Тимур». Лікар-єврей у часи війни рятує знедолених дітей. У залі плакали всі: від малого – до старого, і тендітні жінки, і сильні чоловіки. Але суть ще більша в тому, що театр працює на доброчинних засадах. Зібрані від вистав кошти передає на лікування хворим. Якраз у ці дні «Тимур» святкував своє 35-річчя і, водночас, втрату – перший рік пам’яті про свого керівника Василя Сідіна. Це він створив театр, залучаючи до праці дітей-сиріт, дітей-інвалідів, дітей з вулиці. Його справу продовжує сім’я, його вихованці. Про нього ходять легенди, його називають праведником.
Ось так – справжня правда у простому. Хай кожен робить те, що вміє, і поділиться тим, чим може…

Галина МЕЛЬНИК