Святиня отців Василіян буде врятована

Схоже на те, що потужна у свій час духовна обитель для багатьох жителів села Підгірці, сусіднього з нашим – Бродівського району і, безперечно, своєрідний духовний прихисток для багатьох золочів’ян, таке не втратить свого змісту і не пропаде намарно, як висловлювались жителі села та всі вірні, які облюбували для себе Підгорецький Благовіщенський монастир Чину Святого Василія Великого. Йшлося про те, що протягом десятиліть на території монастиря поступово розвивалися ерозійні процеси. Основна причина – монастир знаходиться у межах древньозсувного схилу (перепад висот складає приблизно 75 метрів, постійне перенасичення водою ґрунтів).

З першого вересня цього року завдяки старанням теперішнього ігумена Підгорецького монастиря отця Віктора Батога, ЧСВВ, та багатьох його попередників, розпочались протизсувні заходи. Більше того – кошти виділені з державного бюджету. І не в останню чергу тому, що монастир (споруджували теперішній монастир протягом 1706-1750 років на місці давньоруського монастиря, спустошеного 1241 року монголо-татарським нашестям. Вперше його відбудували у ХVII столітті, сучасного вигляду набув у ХVIIІ столітті. Комплекс Василіянського монастиря належить до визначних пам’яток барокової архітектури галицької школи). Розташований на західному підніжжі городища стародавнього Пліснеська (давньослов’янське поселення зародилось у VII-VIIІ століттях, найбільшого розвитку досягло у Х столітті. Ймовірно, поселення у Х столітті було значним торговим центром на шляху вікінгів з Дніпра, Скандинавії до Великої Моравії. Також припускають, що Пліснесько було одним з найдавніших християнських центрів Галичини, за своєю площею співрозмірним з найбільшими княжими центрами Київської Русі, зокрема, Києвом). Про велику значимість пам’ятки свідчить і те, що у 1965 році Постановою Ради Міністрів Української РСР городище взято під охорону держави. Його територія була вилучена із земельного обігу і відведена під сінокіс.

Доречно пригадати, що про Пліснесько на сторінках літописів збереглись лише три згадки (на основі досліджень директора Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка, кандидата історичних наук Михайла Филипчука). Вперше у літописі 1188 року описано невдалий похід на Пліснесько волинського князя Романа Мстиславовича і його тестя Рюрика ІІ Ростиславича, відбитий галичанами і угорським військом. Вдруге у літописі описано похід у квітні 1232 року 6740 князів Данила Романовича і Олександра Белзького на Пліснесько для упокорення бояр Арбузовичів. Тоді із захопленого міста вони привели велику здобич до Володимира на Волині. Втретє Пліснесько згадано у «Слові о полку Ігоревім», де у сні Святослава напередодні походу проти половців вказуються навколишні урочища. Найвідомішою згадкою з Пліснеська є кістяне вічко скриньки ХІІ століття із зображенням воїна на башті, віднайдене 1940 року. І про легенди. При обороні міста від половців 1180 року загинула княжна Олена, донька князя Всеволода з Белза, сестра князя Олександра Белзького. Вірогідне місце її загибелі – у дитинці городища донині носить назву «Оленин парк». Княжна мала закласти у Пліснеську перший монастир з церквою Преображення Господнього. У новій церкві монастиря збереглась мармурова плита 1706 року із написом латинською мовою – «Благородна княжна Олена, дочка князя Всеволода в 1180 році цей монастир вперше заснувала».

І найсучасніша легенда – великий знавець історії, дослідник, Герой України, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький підтримує висунуту гіпотезу про походження з Пліснеська рівноапостольної княгині Ольги, дружини хороброго князя Ігоря. Йдеться і про спорудження їй пам’ятника на території Пліснеська чи Підгорець. Отець Віктор говорить про те, що всі укріплювальні роботи триватимуть до трьох місяців. Але це ніяк не зашкодить ні щоденним молінням, ні прощам, ні реколекціям та відпустам, які постійно проводяться у Підгорецькому монастирі.

Повідомив нам ігумен і ще одну цікаву деталь. Власне зараз на місці колишнього храму Усікновення голови Святого Івана Хрестителя ведуться ручні роботи. Тут відкопали не лише мури храму, зруйнованого монголо-татарським нашестям 1241 року, а й фрагменти забудов, датованих Х-ХІ століттями. Решта висновків – за дослідниками. Теперішні роботи мають велике значення і для церкви, і України загалом. Залишається, наразі, сподіватись, що проведені роботи збережуть і церкву, і монастир, і дзвіницю, і приміщення реколекційного центру для наступних поколінь. Вони вже зараз є продовженням тих робіт, які проводили, напевно, найперші монахи Підгорецького монастиря стосовно укріплень (про це йдеться у дослідженнях науковців). Як неперервний ланцюг міцної української і справжньої віри, що передається з покоління в покоління. І підтвердженням тому, що Україна і віра її народу ніколи не зітреться з лиця землі.

Галина МЕЛЬНИК

світлини о. Йоакима Ковальчука, ЧСВВ